Історія про часи, коли місто Дніпро належало Полтавщині: розкрито маловідомі сторінки

Новини компаній

"Відомість про залінійні поселення Полтавського полку 1762 року: збірник документів" — це унікальне видання, яке відкриває завісу над одним із найменш досліджених періодів історії Лівобережної України і Запорожжя. Упорядник книги Олександр Сухомлин зібрав і систематизував цінні архівні документи, які відображають життя залінійних поселень Полтавського полку у 1760-х роках. Ця публікація детально фіксує походження і персональний склад населення, розташування і розміри населених пунктів.

Книга має особливе значення для дослідників історії Гетьманщини, адже охоплює унікальні відомості про заселення території лівобережжя сучасної Дніпропетровської області. Читачі отримують можливість поглянути на історичну мапу межиріччя Орілі та Самари, де в XVIII столітті формувалася мережа поселень, яка згодом увійшла до складу Орільської, Протовчанської та Личківської паланок Війська Запорозького Низового.

Ми поспілкувалися з автором книги, щоб дізнатися більше про унікальність цієї праці, складнощі роботи з архівними документами та значення видання для сучасного читача.

Ми поговорили з упорядником книги, Олександром Сухомлином, про складнощі архівних досліджень, значення цих документів для істориків та несподівані відкриття, зроблені під час роботи над виданням.

Історія про часи, коли місто Дніпро належало Полтавщині: розкрито маловідомі сторінки , фото-1

Що спонукало вас зайнятися дослідженням залінійних поселень Полтавського полку?

Ще зі шкільних років мене цікавили краєзнавство і соціально-економічна історія Війська Запорозького Низового зокрема. А під час навчання в університеті науковий керівник, доцент Олег Репан, запропонував тему дипломної роботи – дослідити соціальну структуру населення Запорожжя в часи останньої, Підпільненської Січі (1734–1775), зосередившись на найбільш густонаселеній паланці Війська Запорозького Низового – Протовчанській. Основні джерела з цієї теми – це, зрозуміло, переписи Протовчанської паланки, які збереглися в архівному фонді «Архів Коша Нової Запорозької Січі» Центрального державного історичного архіву України у м. Києві.

Але ці землі між річками Оріль та Самара ще з 1750-х років, внаслідок дії багатьох чинників стали предметом суперечок між Запорозькою Січчю та Полтавським полком Гетьманщини. Каталізатором стала імперська активність росії: задля ведення чергової війни проти Османської імперії на правому березі р. Оріль споруджено масштабну фортифікаційну споруду – Українську лінію. Через що мешканці поорільських містечок і відповідних сотень Полтавського полку – Нехворощанської, Маяцької, Царичанської, Китайгородської та Орлицької позбулися своїх земель та змушені були використовувати для землеробства свої хутори на лівому березі Орілі, за Українською лінією – у межиріччі Орілі та Самари.

Хутори ці існували щонайпізніше з 1680-х років, на півдні простягалися до теренів сучасного м. Кам’янське, і, що цікаво, запорожцям вони не заважали, навіть коли розросталися до розмірів слобід і сіл. Але у 1751 р. російський уряд на північно-західній та східній окраїнах володінь Війська Запорозького Низового створив іноземні військові поселення – Нову Сербію та Слов’яносербію (якщо узагальнювати сучасною мовою - створення таких анклавів було схоже на заходи гібридної війни). З цього моменту для Війська Запорозького Низового стає актуальним питання власних кордонів, і на Січі згадують, що північною межею запорозьких володінь на лівому березі Дніпра є річка Оріль. Ось на такому тлі розгортається суперечки між Запорозькою Січчю та Полтавським полком Гетьманщини, у яких було все: тривале бюрократичне листування і збройні наїзди, спільні межові комісії та ревізії (в результаті однієї з них і було створено відомість про залінійні поселення) – все це могло б стати основою для історичного серіалу. Особливо гостро точилися ці суперечки щодо Старосамарської сотні Полтавського полку, що розташовувалася на теренах сучасного м. Дніпро.

Під час вивчення напрацювань істориків з цього питання я звернув увагу на одне з архівних джерел, використаних Тетяною Кузик [старшою науковою співробітницею Інституту українською археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського Національної академії наук України, упорядницею багатотомного видання «Архів Коша Нової Запорозької Січі»/9-й том якого вийшов у видавництві РВВ минулого року Архів Коша Нової Запорозької Січі, том 9 » Р.В.В - Антикварна книга/] у статті з історії Старосамарської сотні – це була відомість про залінійні поселення. Тоді я, ще студент-третьокурсник, під час своєї чергової «вилазки» до Центрального державного історичного архіву України у м. Києві опрацював це унікальне для історії Запорожжя джерело. Вражений інформаційним потенціалом цього ґрунтовного (і єдиного) перепису, я вручну, з мікрофільму, переписав у зошит всі 139 сторінок цього документу.

Вступ до книги “Архів Коша Нової Запорозької Січі, том 9”

Ще б пак – укладачі перепису ретельно зафіксували не лише соціальний стан кожного мешканця (козак\посполитий), але й з яких населених пунктів і коли саме вони перебралися на своє теперішнє місце проживання, та ще й де саме розташовані ці хутори й слободи: біля яких річок, озер, балок і на якій відстані від Орілі! Ще переписуючи, зрозумів, що такий багатющий масив унікальної інформації, яка стане в нагоді не лише для дослідження соціальної структури населення межиріччя Орілі та Самари, але й історичної географії, і щонайважливіше – генеалогії, повинен бути опублікований! Я трохи відступив від Вашого питання - тож повертаюсь.

Для дослідження соціальної структури населення необхідно розуміння, населення яких саме населених пунктів ми аналізуємо - їх кількість, де саме вони розташовувалися, як і коли вони виникли, які були напрямки міграції населення і чим вона була зумовлена. Як бачите, історичне дослідження передбачає пошук відповідей на десятки запитань. А історична географія не лише 10 років тому, а й зараз розроблена мало. Це спонукало до вивчення різних аспектів історії межиріччя Орілі та Самари середини – третьої чверті XVIII століття: виділення Кошем Запорозької Січі земельних угідь у користування козакам, локалізація російських фортифікацій та конкретних населених пунктів (зокрема, центрів паланок) козацької доби, вплив російської військової присутності на міграційні процеси, суперечки полковників Самарської паланки з китайгородським сотником. І всі ці дослідження більше чи менше базувалися на інформації з відомості про залінійні поселення. Відтак у мене виникло окреслене (не скажу – цілісне і вичерпне) розуміння основних віх історії низки поселень межиріччя Орілі та Самари за козацького часу, які в офіційній документації Гетьманщини середини XVIII століття фігурують під назвою залінійних. Власне, одна з цих тем, російська військова присутність на теренах Запорожжя, виросла у магістерську дипломну роботу і згодом у монографію "Російська військова присутність на території Війська Запорозького Низового як виклик для запорозького світу" (яка продається в РВВ книгарні Сухомлин О.Д. Російська військова присутність на території Запорожжя як виклик для запорозького світу (1734-1775) » Р.В.В - Антикварна книга). Ось таким звивистим, але продуктивним шляхом я йшов до дослідження так званих залінійних поселень Полтавського полку.

Як ви обирали джерела для книги?

До книги увійшли два документи, які зберігаються у фонді "Генеральна військова канцелярія" Центрального державного історичного архіву України у м. Києві, а саме відомість про залінійні поселення - з поіменним переліком їхніх мешканців, та "сміта" – перелік тих поселень, куди ревізори-переписувачі з Полтавського полку не змогли потрапити через протидію запорожців. Обидва документи пов'язані між собою, оскільки є продуктом одного перепису, проведеного старшинами Полтавського полку між 1756 та 1761 роками.

Які архіви виявилися найціннішими для роботи над цим проєктом?

Якісна публікація першоджерела - архівного документу - передбачає підготовку коментарів до його змісту, а також передмову, де розкриваються питання, як, коли і ким створювалося це джерело, наскільки достовірною є наведена у ньому інформація. Для укладання коментарів, які включають короткі біографічні відомості про згаданих у відомості осіб та стислу інформацію про згадані населені пункти (у тому числі й локалізацію) використано матеріали з кількох архівних установ. Крім вже згаданого ЦДІАК України, це Інститут рукописів Національної бібліотеки України ім. Вернадського, звідки частково використано ревізію Полтавського полку 1732 року. До речі, незабаром цей важливий для дослідників генеалогії перепис вийде друком у видавництві РВВ Ревізія Полтавського полку 1732 року /упорядник Мокляк В.О./ (2025) » Р.В.В - Антикварна книга.

Залучалися й матеріали Державного архіву Дніпропетровської області – за описами втрачених фондів вдалося встановити по-батькові одіозного сотника Старосамарської сотні Івана Березаня, чудовий портрет якого роботи Сергія Шаменкова прикрашає обкладинку книги. Принагідно зауважу, що реконструкція базується на описах майна сотника - у нього справді був червоний жупан з позументами, трость, оздоблена шабля, які й зображено на портреті. А ще - "панські" виделки і столові ножі, але це окрема історія. Для дослідження достовірності інформації джерела і реального часу його створення залучено документи із вже згаданого фонду "Генеральна військова канцелярія", та копію документу з фонду "Внутрішнє управління" Російського державного архіву давніх актів, яку надав відомий історик-джерелознавець, науковий співробітник згаданого мною Інституту археографії Петро Бойко.

Чи були моменти, коли вам здавалося, що певні документи втрачено назавжди?

Такі моменти бувають у роботі кожного історика. Але абсолютно все зникнути без сліду не може. У формуванні джерельної бази дослідження і проявляється майстерність історика.

Як довго тривала робота над створенням книги?

Від задуму до готової книги в руках пройшло 11 років. Але звичайно ж, підготовка тривала менше часу, і припала якраз на період ковіду і другого року повномасштабної війни. Основна робота з підготовки публікації здійснювалася у рамках дослідницького проєкту «Просторові межі українського світу: комплекс уявлень та їхня реалізація в ранньомодерній Україні (XVI–XVIII ст.)» Національного фонду досліджень України (реєстраційний № 2020.02/0059), який реалізовувався у 2020–2023 роках у Львівському національному університеті імені Івана Франка, керівник – проф. Андрій Заяць.

Чому саме 1762 рік став основною віхою вашого дослідження?

27 січня 1762 року – дата скріплення переписаної "набіло" відомості підписами її укладачів, старшинами Полтавського полку К. Прокопіївим, С. Бузановським та П. Магденком. Це офіційна дата, якою датовано документ, тому її й винесено у заголовок. Укладався ж перепис, як я вже казав, раніше. А перепис Старосамарської сотні відображає становище на 1756 рік, оскільки в подальші роки запрожці не пускали ревізорів з Полтавського полку до містечка, а у 1761 році, після багаторічної боротьби Запорозької Січі, указом гетьмана Кирила Розумовського цю сотню було ліквідовано, а містечко Стару Самару передано у підпорядкування Війська Запорозького Низового.

Чи є у книзі відомості, які можуть бути корисними для генеалогічних досліджень?

Так! Це – єдиний перепис населення межиріччя Орілі та Самари середини XVIII століття. І цінний він тим, що вказано, звідки (з якого села/містечка, сотні, полку Гетьманщини, або ж Слобожанщини, чи Правобережної України) і в якому саме році на ці терени переселилася особа. Це унікальні свідчення, які дозволяють "поглиблювати" родовід, якщо, говорячи мовою генеалогів, у місці виходу збереглися документи. А така збереженість, як правило, досить добра.

Яким ви бачите ідеального читача цієї книги?

Ніколи про це не думав. Головне - щоб книга була корисною тим, хто шукає власне коріння, або ж матеріал для власних історичних досліджень. Сутність археографічної публікації, якою і є ця книга - щоб архівне історичне джерело, документ був доступний і зручний для використання зацікавленими читачами.

Чи плануєте ви працювати над подібними історичними збірниками у майбутньому?

Ідей багато, але ж у добі лише 24 години...

Які поради ви могли б дати людям, які лише починають цікавитися історією свого регіону?

Читати першоджерела. На щастя, сьогодні багато архівних джерел стають доступними не лише для істориків, але й для широкого загалу. Вагомий внесок у створення якісних, високофахових публікацій робить видавництво РВВ. І це не реклама, а констатація факту. Підготовка видань історичних джерел – складний і тривалий процес, який передбачає пошук джерел в архівах, прочитання, набір, звіряння з оригіналом, всебічне дослідження джерела, підготовку коментарів (які часто у декілька разів перевищують обсяг самого джерела), написання передмови, укладання покажчиків – ось неповний перелік того, що слід зробити досліднику. А ще верстка, друк... Але на виході отримуємо історичне джерело у вигляді доступної для зацікавлених книги, з покажчиками, які дозволяють за лічені хвилини знайти потрібну інформацію, та коментарями, які орієнтують зацікавлених в історії свого регіону, де, у яких архівних фондах можна знайти більше подробиць. Тому ще раз раджу читати першоджерела.

Як, на вашу думку, історія залінійних поселень вплинула на формування сучасної території Дніпропетровської області?

Інформація відомості про залінійні поселення переконливо свідчить, що мережа населених пунктів межиріччя Орілі і Самари, тобто, північної частини лівобережжя Дніпропетровської області, сформувалася саме у часи Запорозької Січі, на початку - у першій половині XVIII століття.

Що для вас є найбільшим досягненням у створенні цього видання?

Особисто для мене це – перша велика археографічна публікація книжкового формату. Принагідно хочу висловити вдячність усім, хто порадами, наставництвом, власним прикладом допомагав і впливав на роботу: науковому керівникові, професору Віктору Брехуненку, співробітникам Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського Національної академії наук України – Івану Синяку, Світлані Потапенко, Петру Бойку, рецензентам, професорам Олені Бачинській та Володимиру Мільчеву, і звичайно ж, шановному видавцеві, пану Віталію Рябцеву, завдяки якому підготовлена книга вийшла друком.