Вони залишаються в Україні без підтримки: держава робить багато, але чи може вона здійснити мрію дитини загиблого захисника?

Благодійна організація «Мрія» з’явилася наприкінці 2022 року з ініціативи звільненої з російського полону парамедикині Юлії Паєвської Тайри. Тоді діяльність фонду більше була спрямована на вирішення питань родин військовополонених і цивільних бранців. Але війна забирає життя захисників, залишаючи без підтримки тисячі дітей. Саме вони стали головним стимулом, заради якого працюють волонтери. 

Про те, чому так важливо, щоби мрії цих дітей здійснювалися, розповідає директорка фонду Тетяна Комлик, передає редакція сайту 056.

Благодійна організація «Українська фундація «Мрія» існує вже півтора роки. Як ви оцінюєте, наскільки затребуваною виявилась ваша діяльність? 

За цей час по допомогу фонду звернулось близько 10 тис людей, це сім’ї полонених, загиблих і зниклих безвісти захисників. Це сумна статистика. І якщо спочатку в нас стояло завдання гуманітарної підтримки: дитячий одяг, продукти харчування, гігієнічні засоби, то зараз таких потреб у родин менше. Більше запитів щодо освітніх можливостей для дітей, професійної та психологічної допомоги дорослим. Це вказує на те, куди фонду потрібно розвиватися. Пріоритетною стає довготривала підтримка. Проживаючи складний період горя, дружинам і матерям дуже важко знаходити внутрішній ресурс, щоби вкладати особисті сили в розвиток і освіту дітей. Часто такі родини на тривалий період залишаються без грошей. Ми розуміємо ці обставини і беремо їх на себе: гаджети для дистанційного навчання, заняття з англійської мови, курси з програмування, спортивні секції, майстер-класи з живопису і не тільки. 

Хочу відзначити, що до нас за допомогою звертаються родини, які втратили захисників ще за часів АТО/ООС. На державному рівні вони досі рахуються як окрема категорія, але ми не робимо жодної різниці в ставленні. Дитина Героя - це дитина Героя. 

Благодійних фондів і організацій сьогодні в Україні багато. Чи означає це, що держава не може впоратися з усіма викликами? 

Для мене це більше свідчення зрілості та відповідальності суспільства. Держава на своєму рівні вирішує завдання. Але, наприклад, я не уявляю, як держава буде здійснювати мрії дітей, які втратили батьків. У першу чергу тому, що державний бюджет обмежений, а безпека країни сьогодні на першому місці витрат. Тому благодійність залишається рушієм особистої підтримки. 

Я розумію, що зараз у всіх донорів складні часи, частіше обирають армію, а не волонтерські проекти, як наші. Проте я надзвичайно вдячна всім благодійникам, які долучаються до програм фонду. Пригадую, коли ми здійснили мрію хлопчика, чий тато потрапив у російський полон. Дитина просила телефон, на який подзвонить батько після звільнення. Наша команда не стримувала сліз, коли диво сталося, і родина возз’єдналася.

Кожна така історія – приклад, наскільки вагомо для дитини мріяти. І наскільки відповідально для дорослих робити цей світ кращим і добрішим, дослухаючись до цих мрій.

Які досягнення фонду за період діяльності ви вважаєте найважливішими?

Напевно, це наша програма «Літо без війни». Торік ми змогли подарувати відпочинок в Україні та за кордоном для 1500 дітей. Для наших сімей ці поїздки мали великий терапевтичний ефект. Діти поверталися з новими мріями, з новими ідеями, у них сяяли очі. Це дуже дорогого вартує. Крім того, навіть короткотривалий відпочинок дає сили видохнути і консолідуватися всій родині.

Цього року ми вже організували поїздки для півсотні дітей. 1 червня я побувала в одному з оздоровчих таборів на Закарпатті, який приймає наших маленьких мрійників. І що важливе відмітила: діти об’єднуються. Малеча із Запоріжжя знаходить нових друзів із Прикарпаття, Суми товаришують зі Львовом. І я впевнена, що вони будуть підтримувати цей зв’язок. Це справді дуже важливо зараз, коли ми переживаємо важкі часи. Коли ми зриваємося від нервів і напруження, коли у нас настільки виснажена психіка, знаходити однодумців – це знаходити підтримку.

Робота з дітьми, які втратили своїх батьків, дуже чутлива. Які психологічні інструменти допомагають знайти шлях до серця такої дитини? 

Якщо я підходжу перша, я запитую: «Як ти зараз?». Дитина загиблого чи полоненого захисника розкаже, що хорошого чи погано відбувається в її житті саме тепер. Тут важливо слухати і приймати. Не варто втручатися в пам’ять цієї дитини, ятрити серце спогадами. Людська цікавість тут абсолютно зайва і навіть неприпустима. Якщо дитина погоджується — обіймати. Це насправді інструменти комунікації, що підвладні кожній людині. 

Спілкуючись із такими дітьми, я вже звикла до того, що будь-який момент може стати для них тригерним. Наприклад, коли ми були в таборі, вітали дітей зі святом, зазвучав гімн України. Дуже важко і навіть страшно було бачити, як вони стояли, не просто приклавши руку до грудей, а стискаючи на грудях одяг. Багато з них плакали. І тільки потім, коли я підходила до цих дітей, запитувала, що сталося, вони говорили, що вже ніколи в житті не зможуть слухати гімн України так, як він звучав раніше - до загибелі батька. В таких ситуаціях теж важливо підтримати, вислухати, обійняти, зігріти своїм теплом.

Зважаючи на великий запит від родин, чи не розглядаєте ви варіант програми зимового відпочинку, наприклад, «Різдво без війни»? 

Це вже просто моя мрія. Варіант різдвяних канікул, коли діти зі східних регіонів могли би приїжджати і знайомитися з традиціями святкувань, наприклад, Прикарпаття чи Галичини. Це можливість відкрити для себе іншу Україну, знайти нових друзів, спробувати щось цікаве. Культурний обмін всередині країни – це програма, над якою я особисто працюватиму, бо розумію її освітнє значення.

Як фонд визначає, кому підтримка потрібна в першу чергу і яким чином її надавати? 

Насамперед родини, які потребують допомоги, заходять на сайт «Української фундації «Мрія», де заповнюють анкету. Після цього з ними контактує наш представник. Майже в усіх областях України працюють наші регіональні представництва. Тобто з родинами спілкується не бездушний бот у телеграмі, а реальні волонтери. Вони приїжджають до них додому, розпитують про індивідуальні потреби, інтереси. Хтось потребує координації з психологом, хтось - юридичної підтримки, а комусь потрібен гаджет для дистанційного навчання дитини. Ми намагаємося вирішувати ці питання. 

Дуже багато залежить від волонтерів на місцях. У «Мрії» справді чудова, ініціативна команда, якою ми пишаємось. Потрібно мати сильну емоційну мотивацію, щоби розуміти, до яких родин ти йдеш і з чим. 

У Дніпропетровській області, наприклад, представництво «Мрії» з’явилося менше року тому, але там наші волонтери вже допомагають близько тисячі родин полеглих, полонених та безвісти зниклих Героїв України. Дніпро - прифронтове місто, що прийняло велику кількість сімей, які втратили близьких у зоні бойових дій та були вимушені перебратися з окупованих територій.

Чим ви надихаєтесь і що особисто для вас є джерелом підтримки? 

Я неодноразово ставила собі це питання. Мені здається, що це усвідомлення, наскільки сильні духом є наші українські діти. Вони зазнали жахливого болю, але стоять горою одне за одного. Сьогодні ми подаємо їм руку, на яку вони можуть спертися. А завтра вся країна спиратиметься на цих дітей.

Вони мріють навчитися грати в футбол чи на гітарі, пройти курси збирання дронів чи вдосконалити свою англійську. Чи варто інвестувати в це? Безумовно! Тому що ці діти будуватимуть наше майбутнє, визначатимуть перспективність і професіоналізм держави у різних сферах. Тому варто робити все, щоби з цих дітей виростали Люди з великої літери. Звичайно, на це знайдуться сили.

Ви дуже багато часу приділяєте волонтерській роботі, особистим зборам на підтримку військових. І зробили паузу в своїй літературній діяльності. Татуся Бо (творчий псевдонім Тетяни Комлик - ред) ще повернеться до читачів? 

Татуся Бо обов'язково повернеться до літератури. Зараз, коли випадає трохи вільного часу і натхнення, я пишу. Поки спрацьовує внутрішній цензор: складно визначити, чи це «сирий» текст, чи можна його показувати видавцям. Пишу з гумором для дітей і для дорослих. Це наша національна риса – вміння жартувати, навіть тримаючи удар. Колись нова книжка вийде обов'язково.