365 днів повномасштабного вторгнення росії та 9 років війни проти України

Декілька годин залишилося до річниці дати, яка розставила практично всі крапки над «і». Ранок 24 лютого 2022 року закарбується у пам’яті українців, як межа, що розділила поняття «мир» та «війна».

Кривавий 2014 та наступні вісім років для переважної більшості українців були буремними, важкими, напруженими, але – не «воєнними». Майдани, надія, патріотизм, поклик, анексія Криму, війна на Сході, окупація частини Донбасу не змогли до кінця об’єднати націю. Українці так і не усвідомили смертельну загрозу з боку росії, не зрозуміли того, що кремль – інфернальне Зло. І що це Зло врешті решт прийде до кожного, без різниці – Схід, Захід, Південь чи Північ, пише у своєму блозі на Цензор.нет політолог Юрій Федоренко.

Розгубленість перших годин того ранку та страшні звістки наступних декількох днів перетворилася для більшості з нас на необхідність щось робити. Будь що, щоб зберегти свої родини, своє майбутнє, свою країну від зухвалого загарбника. Черги до воєнкоматів, отримання зброї, загони територіальної оборони, збір необхідного для хлопців, що вирушали на передній край та першими зустрічали ворога… Ще не звичними були вибухи та постріли вночі, ще рвали нерви перші сирени повітряної тривоги, ще кожен практично постійно дивився у синє українське небо, намагаючись угледіти ворожу загрозу та попередити інших про небезпеку.

Мова не про тих хлопців та дівчат, яким випала доля боронити країну з 2014 року. Ті все знали, розуміли та були готові до жахів «нової» війни – повномасштабної агресії. І вони попереджали про таку можливість, намагалися підготувати суспільство до таких подій. Але… Для переважної більшості суспільства вони були Героями «десь там», «на Сході», який став чомусь «далеким». І віддалявся від України з кожним наступним роком цинічної окупації, яку кремль маскував під «право жителів Донбасу на самовизначення».

«Десь далеко» вісім років йшла справжня війна. Постійна та жорстока. Гинули наші Захисники та мирні громадяни, що опинилися з нею, війною, поруч. А для тих, кому випала доля бути подалі від вибухів та куль, життя не змінилося і нічім не відрізнялося від звичного спокійного та мирного існування. Країна на диво дуже швидко «заспокоїлася». Вже практично через рік суспільство поринуло у рутину побутових переживань, розвитку самоврядування та політичних ігрищ тих, для кого негаразди та біль країни надали нові можливості для успішного задовольняння власних амбіцій.

24 лютого 2022 року війна прийшла до кожного українця. Загроза «московського іга» нависла страшною хмарою не лише над багатостраждальним Сходом, а й над усією територією України. Потужна хвиля справжнього патріотизму об’єднала українське суспільство. Ворога було зупинено. Слава Збройним Силам України! Але не менша Слава простим українцям з Київщини, Чернігівщини, Сумщини, Полтавщини, Харківщини, Херсонщини та Миколаївщини, інших областей. Саме завдяки їхньому спротиву ворожій агресії, окупант зрозумів, що «квіти, обіцяні путіним» перетворилися на кулю з мисливської гвинтівки або потраву у «таких смачних» українських пиріжках.

«Визвольна прогулянка» обернулася на смерть для окупантів. Страшну і неминучу смерть на чужині від тих, кого, як з’ясувалося, нема потреби визволяти. Ми й так Вільні! Вільні люди Вільної і Незалежної країни Україна.

Тому ворог приречений. Ми переможемо і зовнішню загрозу і прояви внутрішніх ворогів, які продовжують з середини руйнувати нашу країну. Корупційні схеми та бридкі оборутки «на війні», на болі та стражданнях українців не залишаться без адекватної реакції суспільства та відповідних структур. Не вийде прикритися «галасливими патріотичними заявами», зневажаючи Україну та все українське, в першу чергу – самих українців. Час вже таким збирати речі і тікати подалі від гніву тих, за чию кров та за чий рахунок вони зараз збагачуються та «лізуть вверх» по політичним та бюрократичним щаблям.

А ті, хто звикли «стояти осторонь» від болю країни та її потреб, повинні прийняти рішення – з ким вони! На якій стороні барикад? Вибір, насправді, дуже простий – воля, життя та сподівання, чи – полон, безвихідь та смерть! Останні 365 днів вже дев’ятирічної російської агресії проти України довели життєву необхідність такого вибору.