23-річний піхотинець Владислав із псевдо «Бешкетник» разом із побратимами пережив понад 80 днів справжнього пекла в оточенні у Кліщіївці на Донеччині. Російські війська штурмували їхні позиції артилерією, отруювали газами й атакували дронами. Незважаючи на всі труднощі, бійці 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр» не лише вистояли, а й продовжували давати відсіч ворогу навіть тоді, коли здавалося, що вижити неможливо.
Владислав розповідає, що умови, у яких опинилися українські захисники, були нелюдськими. У них не було води, їжі та засобів зв’язку, а будь-яка спроба знайти припаси ставала смертельно небезпечною.
«Мені сказали: топай на позиції, бо нема кому. Ми з побратимом пішли до церкви, де була позиція, і знайшли там нашого бійця. Він був настільки худим, що в нього були видні всі кістки. Ми намагалися його нагодувати, але води вже бракувало», – згадує Владислав.
Коли бійці тільки виходили на позицію, вони взяли із собою якомога більше води. Однак дорогою зустрічали інших військових, які теж потребували допомоги, тому ділилися з ними своїми запасами.
«Дійшли до своєї позиції лише з однією пляшкою води», – розповідає він.
Уже через два тижні вода повністю скінчилася. Доводилося вдаватися до крайніх заходів – пити власну сечу. «Морсік», як називав це Владислав, був єдиним порятунком у ті дні, коли рот пересихав настільки, що ставало важко дихати.
Коли погода зіпсувалася, дрони, які доставляли воду, їжу та боєприпаси, більше не могли долітати до позицій. Військовим довелося жити у підвалі без жодних запасів. Владислав зізнається, що найгіршим був момент, коли не було ні води, ні їжі, а бажання поїсти та попити ставало майже нестерпним.
«Ми збирали крихти з землі. Вибирали "Мівіну", обдували і їли. Коли вдавалося змішати галети з пюрешкою чи тушонкою, це був справжній рай», – розповідає він.
Постійний голод і спрага виснажували бійців настільки, що Владислав втратив майже 25 кілограмів ваги. «Живіт запав, виглядав я жахливо. Було дуже важко», – зізнається він.
Коли російські війська зрозуміли, що українські захисники не збираються здаватися, вони перейшли до використання заборонених методів – отруйних газів.
«Кидають два, три, чотири гази. Протигази не допомагають. Усе пече, дихати неможливо. Але панікувати не можна – тільки спокійне дихання допомагало хоч трохи фільтрувати повітря», – згадує Владислав.
Після газових атак росіяни запускали гранати, щоб змусити українських бійців вийти з укриття. Тих, хто вилазив, одразу обстрілювали.
Попри страшні умови, Владислав і його побратими не здавалися. Їм вдалося знайти колодязь, і хоча вода була далеко, це давало можливість хоча б трохи полегшити спрагу.
«Коли я вперше приніс воду в підвал, вона була солодкою. Ми пили її і раділи, що живі», – розповідає він.
Владислав згадує, як важко було бачити тіла загиблих – як українських військових, так і ворога. «Евакуювати тіла не було змоги. Ми бачили їх, але не могли допомогти», – каже він.
Ця історія – про справжню мужність і незламність українських воїнів, які, навіть залишаючись у пеклі, не втрачали надії та продовжували боротися за кожен метр рідної землі.
