Малюнок для Залужного і флейта для Андрія: як у Дніпрі дарують дітям віру у свої сили

У нас це такий напрямок особливий. Ми облаштували затишний куточок та проводимо там різні заходи. Вчимо малювати, співати і грати на музичних інструментах. Адже серед українських дітей дуже багато талантів.

Також ми показуємо місто та гуляємо. Хоч майже і не маємо фінансуватися, але завдяки партнерам, друзям, місцевим підприємцям та волонтерам проводимо заходи для дітей.

Даємо можливість трішки відволіктись і зрозуміти, що попри сирени вибухи треба жити. Діти повинні мати яскраве дитинство.

Так, Дніпро - дуже розвинене місто, і ми маємо можливість влаштовувати багато різноманітних заходів. У нас є кондитерка, яка регулярно проводить майстер-класи для дітей: разом ми печемо солодощі або створюємо смачні вироби. Також майстриня вчить дітей робити квіти з різних матеріалів.

Ми організовуємо походи групами до Макдональдса, театрів, цирку, бібліотек та планетарію. Дуже важливо, щоб діти не тільки розважались, але й знайомились із культурою міста.

Окрему увагу приділяємо знайомству дітей із традиційним мистецтвом — зокрема, петриківським розписом. Наші діти вже півтора року малюють у цьому стилі. Нещодавно, на Великдень, ми розмальовували писанки.

Проводимо й екскурсії містом, адже треба, щоб діти знали історію Дніпра — міста, яке їх прийняло.

Окрім цього, ми ходимо до лікарень, де лікуються поранені захисники: носимо їм поробки, пиріжки та смаколики, спілкуємося з хлопцями. Іноді передаємо посилки на фронт. Нам часто дякують підписаними прапорами — ці подарунки ми зберігаємо дуже трепетно.

Патріотичне виховання для нас справді надзвичайно важливе. Діти повинні розуміти, хто вони і якої вони нації.

Ми багато малюємо патріотичні малюнки. Наприклад, картину дівчинки Поліни з Бахмута передали Головнокомандувачу Валерію Залужному — зараз вона висить у нього в резиденції.

Зараз їй 10 років. Вона малювала, коли було вісім.

У нас тоді був спільний проєкт із благодійним фондом "Енергія добра". Я попросила Поліну: "Намалюй малюнок, який би ти хотіла передати голові фонду Марині Харт, або, можливо, вона передасть його до Великої Британії пану Залужному". Поліна погодилася: "Так, я намалюю". І через деякий час вона принесла малюнок — на ньому була зображена багатоповерхівка на Перемозі у Дніпрі, зруйнована ворожою ракетою.

Ну дуже зраділа, в своєму віці вона вже розуміє, про неї знають. Ба більше, що знає, що треба казати всьому світові, що в Україні війна і тут живуть діти живуть, під обстрілами та жахливими подіями сьогодення.

Ми її запрошуємо, взагалі, коли проводимо захід. Взагалі ми намагаємося зібрати талановитих дітей, щоб вони показували свої таланти, показували, не тільки вдома співали, малювали, танцювали, а ще, щоб всі в окрузі мали змогу побачити їх здібності.

У нас є Андрій - дитина, яка приїхала з Харківщини. Спочатку в нього був сильно тяжкий настрій, він майже не розмовляв. Але в дружній обстановці він згодом почав спілкуватися з іншими дітьми оживати.

Побачив, як на наших заходах інші грають на барабанах, гітарі, піаніно. А на день народження в нього з'явилося бажання - отримати флейту. Ми подарували, в нього з'явилося захоплення, почав навчатися. Зараз він пішов вчитися в музикальну школу.

Коли вони приїжджали, то були злякані, не розуміли, що відбувається. Зараз вони звикли. І вже знають, де які ракети, де "шахеди".

Але окрім будинків війна руйнує дитинство, здоров'я та розвиток. У Підгороднянській громаді наша волонтерка Валентина Олексіївна водить дітей ВПО в бібліотеку, деяких з них немає ні телефонів, нічого. Але вони хочуть навчатися та дізнаватися нове.

Наші дівчата їздили в Самарський шелтер. Там дівчинка - дев'ять років, каже: "Я не вмію читати і писати". "А чого ти не вмієш читати, писати?". "А в мене немає букваря". І зараз наша волонтерка займається онлайн і вчить його читати. Тому, ну, дуже тяжко.

І діти там же ж взагалі в селах же ж вони ж нічого взагалі не мають. Якщо наші дніпряни так трішки хоча б щось бачать, а в селах же цього немає.

Як же дітей багато з інвалідністю. Приїхали з-під обстрілів. У мене серце взагалі стискається. Дуже тяжко від тих історій, які люди пережили і переживаємо всі ми тут. Таких, таких історій дуже багато, мені здається, але якось треба жити і робити все можливе, щоб війна завершилась скоріше.

Мені здається, що зараз е-е ще тяжче, чим було раніше, але в іншому плані. Після евакуації в них була надія, що скоро війна закінчиться та вони повернуться в свої міста та села. Але вони відчувають батьків. Вони бачать, як ті будуть плани на майбутнє вже в іншому місці. І втрачають надію, що повернуться і все буде, як раніше.

Дітей застигла війна, коли вони ще несформувалися. Вони не встигли вирости, а вже втратили дім. І вже роками не можуть туди повернутися.

Зараз який переломний момент. Але треба все одно жити і треба вірити, давати це розуміти дітям, показувати своїм прикладом.